Карантин скоро закінчиться (сподіваємось) і кінотеатри знову наповняться глядачами. Восени чекаємо на гучну українську прем’єру – фільм «Атлантида» Валентина Васяновича. Події у стрічці розгортаються в 2025 році, коли Україна перемогла Росію у війні на Донбасі. Все про свій фільм-антиутопію в інтерв’ю InfoResist розповів сам режисер Валентин Васянович.
Як почалася історія вашої «Атлантиди»? Фільм — один з переможців Дев’ятого конкурсного відбору Держкіно, але робота почалася задовго до цього?
Коли було оголошено дев’ятий пітчинг Держкіно, я зупинився на одній зі своїх ідей, котра висвітлювала тему війни, бо ця тема є найактуальнішою на сьогодні. Спочатку я написав сценарій про події, які відбуваються в теперішньому часі, а не в 2025 як у фінальному варіанті. Це була історія конфлікту, історія вторгнення, але коли сценарій було закінчено, я зрозумів, що він досить жанровий, що мене дратують передбачувані драматичні колізії, які лежать на поверхні. Тоді до мене прийшла думка перестрибнути в майбутнє і зробити антиутопію, в котрій я буду розглядати результати війни Росії проти України.
Це рішення дало мені більше свободи і більше повітря, бо я позбавлявся зрозумілих тільки нам локальних політичних деталей, міг узагальнити ситуацію, зробити історію універсальною і зрозумілою для інтернаціональної аудиторії. Велика частина історії склалася вже під час зйомок, завдяки спілкуванню з реальними учасниками бойових дій. Скажімо, поява в кадрі місії «Чорний тюльпан», яка займається пошуками, ексгумацією і евакуацією загиблих прийшла під час підготовки до зйомок. Від них ми отримали унікальний матеріал, спираючись на котрий вибудували свої епізоди.
В «Атлантиді» зіграли непрофесійні актори, а саме: волонтери та військові Андрій Римарук, Людмила Білека, Василь Антоняк та багато інших.
Так, у стрічці знялися виключно непрофесійні актори. Це волонтери, військові сапери, судмедексперти, люди, котрі мають досвід бойових дій. Для мене це було принциповим рішенням, тому що всі вони мають унікальний емоційний досвід, котрий лишив відбиток на їхніх обличчях. Ці люди часто грали самі себе і робили це надзвичайно органічно. Головний герой Андрій Римарук має досвід бойових дій, був розвідником і навіть сьогодні часто буває на сході, оскільки працює в фонді «Повернись живим». Він досконало зміг передати біль і розгубленість травмованої війною людини після її закінчення.
У чому складність роботи з непрофесійними акторами?
При пошуку локації для майбутньої сцени, мені найважливіше знайти потрібну фактуру і тло, котрі будуть нести потужну енергію самі по собі. Після цього я інтегрую в цей бекграунд дійових осіб. Часто мої герої існують на досить загальному плані, і їм не так потрібна традиційна акторська техніка. Головне, щоб герой гармонійно існував в цьому просторі. З іншої сторони, актори мають досконало розуміти історію, і щоб досягти потрібної гармонійності, їм потрібна нескінченна кількість репетицій для пошуку логіки сцени і потрібних діалогів. З цим мені сильно допомогла Тетяна Симон, котра робить це майстерно. Актори, з її допомогою, повністю віддавалися роботі і фактично були супервайзерами своїх ролей.
До мене прийшла думка перестрибнути в майбутнє і зробити антиутопію, в котрій я буду розглядати результати війни Росії проти України.
Але без тривалого репетиційного періоду, спочатку в класі, потім в локаціях, потім з костюмами, потім з технікою, досягти результату неможливо. Це робить процес більш дорогим та довготривалим, але це дає свої результати. Я пам’ятаю, що ми тільки у Маріуполі знаходилися всією групою майже три місяці. Ми шукали на майданчику всі деталі, щоб потім, коли ми вже знімали, усе вийшло так, як ми хочемо.
Де шукали волонтерів, військових?
З Андрієм нам пощастило, з ним мене познайомив продюсер Володимир Яценко. Він їздив шукати локації на схід України для іншого фільму Володі. Андрій його возив, бо знає всі місця вздовж лінії розмежування . Коли я подивився відео, яке показав Володя, то Андрій мені дуже сподобався, як типаж, і я попросив прислати його на кастинг. Андрій досить органічно спілкується, гарно формулює думки, завдяки журналістському досвіду, і тому підійшов нам для цієї ролі. Щодо Василя Антонюка і Людмили Білеки, вони з’явились в результаті тривалого кастингу.
Це не перший проєкт, де ви знімаєте непрофесійних акторів?
Так, це вже другий фільм. Перший був «Рівень Чорного», де я знімав свого давнього друга фотографа Костю Мохнача. Я його знаю багато років, він надзвичайно пластичний і непогано тримається в кадрі. Єдина його проблема в тому, що він погано існує у діалозі. Тому я вирішив цей фільм зробити без тексту. Це був своєрідний виклик, чи зможу я розповісти зрозумілу історію без слів.
Де саме знімали у Маріуполі? Де не вдалося зняти, які локації?
Не вдалося, на жаль, зняти справжній металургійний комбінат. Там є два величезних металургійних комбінати: ММК імені Ілліча та «Азовсталь». Але сьогодні я розумію, що ми там нічого б і не зняли. Бо в нас дуже складна каскадерська сцена самогубства, де друг героя стрибає в котел з розпеченим металом. На справжньому металургійному комбінаті нас пустили б тільки на невеличкий майданчик, адже техніка безпеки праці не дозволила б інше бо це дуже небезпечно.
Ми довго шукали рішення цієї сцени і в результаті збудували невеличкий металургійний комбінат на Рибальському півострові. Переважна більшість сцен була відзнята в Маріуполі. Ми облазили всі дахи міста аби знайти потрібні індустріальні пейзажі. Квартиру героя, лінію оборони, місця ексгумацій, всі ці об’єкти розташовані навколо міста в радіусі 30 км.
Не було перешкод з боку влади чи військових?
Ми мали всі необхідні листи від Міноборони, про те, що можемо знімати. Знову ж таки, з нами був Андрій Римарук, котрий знає багатьох військових. І в результаті адміністративна група вирішила всі питання. Але, звісно, коли ми хотіли 20-30 дублів, а люди втомлені після ротації з танками, то їм було фізично важко витримувати наші кінозабаганки.
У фільмі покажуть реальну техніку зі справжніми номерами, маркуванням?
Так, звісно нас попередили про це, і ми прибрали номери з військової техніки. «Гримували» танки та військові машини.
Тема війни і миру завжди болюча. Після зйомок фільму ви стали краще розбиратися в посттравматичному синдромі?
Щодо цього, то ми жартуємо, що спробували наших героїв вилікувати від воєнного ПТСР, а натомість подарували інший, котрий пов’язаний з кіно. Бо після закінчення знімального періоду, людям, котрі були на майданчику, довгий час важко від цього відійти. Життя під час знімального періоду емоційно насичене, команда, як велика сім’я. І коли стаєш членом цієї сім’ї — цього не вистачає після зйомок. Але наші актори люди психологічно загартовані, цікаві, з яскравими біографіями. Наприклад, Люда Білека, колись співала в рок гурті, потім була на Майдані, пішла на війну, працювала з пораненими бійцями. Вони психологічно значно стійкіші ніж ми. А командна робота і велика ціль — об’єднує.
Війна не закінчується після того, як стихає зброя. Про це «Атлантида»?
На жаль, так. На рівні зруйнованої психіки багатьох людей, котрі були не готові до того, що почнеться війна. А коли війна закінчується, виникає проблема з наданням психологічної підтримки і соціальної адаптації цих людей. З’являються організації, котрі допомагають у цьому. Але, на жаль, їх недостатньо.
Зараз велика кількість самогубств серед колишніх бійців. Адже, коли знаходишся на війні, все зрозуміло: є добро і зло, там ворог — тут свій. Коли військові повертаються додому, то все їм здається емоційно незначним, нема білого і чорного. Вони втрачають себе, не можуть знайти себе у суспільстві. Люди, котрі пройшли війну, опиняються сам на сам зі своїми проблемами, а в нас замість підтримати, часто навіть вороже ставляться до них.
Фільм пройшов багато кінофестивалів. Як змінилося життя і робота після такого успіху?
Слава Богу, ніяк не змінилась. Я цим тішуся, бо так буває, що після успіху життя дуже змінюється і ти не знаєш, що з цим робити. Ніби отримуєш своєрідний ПТСР. Але я відчуваю, що все в нормі. Єдиний недолік в тому, що багато часу займають подорожі по фестивалях. Оскільки я маю новий проєкт і зараз над ним працюю, фестивалі мене весь час виривають з нього. Але я розумію, що це частина роботи і я мушу їхати, презентувати фільм, відповідати на питання аудиторії, спілкуватися з людьми з індустрії. Я до цього ставлюся як до роботи, важкої роботи (посміхається), котру не дуже то й люблю, бо через неї відволікаюсь від нового фільму.
Продовжуючи тему війни, чи є реакції на фільм з російської сторони?
Важко виділити це, бо я не слідкую за пресою, тим більше за російською. Я пам’ятаю, як нас розвеселив факт, коли після успіху у Венеції російський телеканал присвятив нашому фільму 10 хвилин ефіру. Це їх зачепило. Хоча я спілкувався з декількома російськими режисерами і жодного негативу від них не почув. А з людьми, які просто стають в позу, у мене розмови не відбуваються. Вони закінчуються жорстко і одразу. Є запрошення на російські фестивалі, але наша відповідь одна — жодного російського фестивалю і жодного продажу на російську територію не буде.
Бюджет «Атлантиди», якщо я не помиляюся 41 мільйон. Половину отримали від держави. А другу половину хто проспонсорував?
Досить складна структура бюджету була. Частину вкладали послугами, частину знімальною технікою, постпродакшеном. Нам вдалось переконати Фонд Олександра Петровського, котрий допоміг нам фінансово. Вони єдині, з подібних організацій, пішли нам на зустріч, хоча ми з великою кількістю людей розмовляли.
Це саме той Петровський, скандальний?
На жаль у нас дотепер слабкий інститут меценатства, який би підтримував культуру. Фонд Олександра Петровського нас підтримав, за що я йому особисто вдячний і маю надію, що інші бізнесмени з часом зрозуміють важливість підтримки культурних проектів котрі формують національну ідентичність.
Щодо Вашого нового фільму. Про що він?
Головні герої нового фільму, це 12-річна дівчинка та політконсультант. Історія про відповідальність людей, котрі мають вплив на суспільство і фактично граються чужим життям. Головний герой — політконсультант, від дій якого трагічно помирає людина. З часом він розуміє свою провину і намагається спокутувати її.
Політтехнології можуть досить швидко змінювати світ, і ми маємо не завжди позитивні результати, але змушені жити з цим. Чим ці експерименти закінчаться для нас — поки невідомо. Тому для мене ця тема є найактуальнішою на сьогодні.
Як ви аргументували б глядачам, що артхаузне кіно -необхідне нашій країні?
Артхаузне кіно — це потужний канал комунікації з усім світом. Бо коли ти потрапляєш на кінофестиваль класу А з фільмом, ти спілкуєшся з багатьма журналістами і доносиш свою думку. А саме, що в Україні зараз триває війна, вона закінчується ось так, Росія поруч з вами також і вам треба про це пам’ятати. Моє інтерв’ю друкується і меседж накриває практично увесь світ. Тому цей інформаційний канал є надзвичайно потужним.
В Україні необхідно відроджувати культуру споживання такого роду фільмів. Це потроху відбувається. Якщо 4 роки тому бокс-офіси артхаузного кіно були зовсім невеличкими, то зараз в 5 разів більше. Для цього потрібен час, потрібно щоб про національне кіно весь час говорили в медіа, щоб були відгуки і дискусія. Для цього треба без зупинки знімати кіно різних жанрів, і аудиторія з кожним роком буде збільшуватися.
Часто після прем’єр я запитую глядачів про те, чи сподобався фільм, а може щось не сподобалося. І часто чую відповідь «Фільм хороший, але нічого не зрозуміло». Як вважаєте, глядачі зіпсувалися і «розлінилися» думати або ж фільми стали складнішими, або в чому причина?
Річ у тім, що авторське кіно примушує тебе думати і співчувати, вимагає внутрішньої роботи. А більшість людей йдуть в кіно розважатися, вони не хочуть рефлексувати, особливо на драматичні події. Переважно глядач хоче комфорту, спокою, радощів і попкорн.
Я не будую історію на папері, а одразу починаю оперувати кадрами
Ви і сценарист, і режисер, і оператор. Як вдається все поєднати?
Досить органічно, мені інколи важко все це роз’єднати. У мене перша освіта операторська. Я будую історію та мізансцени спираючись на зображення. Коли я пишу сценарій, то пишу так: камера стоїть отут, мізансцену будую так, бекграунд такий. Я просто пишу такий собі мануал, як знімати цю історію.
Говорять, що є три типи режисерів: режисер-оператор, режисер-актор і режисер-сценарист. Я режисер-оператор. Для мене драматургія не є на першому місці. Вона з’являється потім, коли я вже набрав певну кількість мізансцен, де є енергія, емоції і час. І я з цих боків будую структуру. Я не будую історію на папері, а одразу починаю оперувати кадрами. Тому результат завжди важко спрогнозувати. Бо я не маю всеосяжного досвіду. І тому важливий момент народження фільму відбувається саме в локаціях. Ти знаходиш підказки, як вирішити сцену саме на майданчику. Поки що це мені вдається.
До речі, Ви вчилися в школі режисерського мистецтва Вайди. Чи є відмінність українського кіно від польського. Чого змогли навчиться там, чого ще немає тут?
Це були фактично курси підвищення кваліфікації. Було цікаво. До навчання у школі Вайди я не мав освіти пов’язаної з ігровим кіно. Для мене все було нове, цікаве і корисне. Якби я вчився ігровому кіно в Україні, то міг би порівнювати (в Україні я вчився на оператора і режисера документаліста). В польській кіношколі мене вразив саме аналітичний підхід до матеріалу. Вони будують історію традиційним методом. Герої, перипетії, розуміння про що історія. Там потужна класична традиційна школа. Але мені подобається по-іншому будувати історію. Інколи, коли я починаю фільм, то навіть не знаю про що він і навіщо. Так було з «Рівнем Чорного».
Дуже багато зараз різних курсів, шкіл сценарної майстерності, режисерської майстерності, операторської. В Україні цього достатньо чи потрібно переймати західний досвід?
Було б бажання. Я завжди говорю: «Якщо хочеш знімати кіно — знімай». Навчання складається з двох частин. Перша — дивитись багато фільмів відомих режисерів, операторів. Вирішити яке кіно хочеш знімати (жанрове, чи авторське). Паралельно читати книжки по драматургії. Друге — почати знімати. Важливо створити осередок зацікавлених в цьому людей і навіть можна не закінчувати вишів. Це такий, бюджетний варіант.
Я розумію, що наша кіношкола застаріла технічно, і було б добре, аби в Україні з’явились кошти на пристосовану для навчання будівлю і сучасну техніку, приїздили з-за кордону фахівці і викладали. Я думаю, що така школа мусить у нас з’явитися. Є попит — з’явиться і пропозиція.
Бліц: сценарна майстерність — це ремесло чи талант?
І те і інше. Талант потрібен, щоб розпізнати, яка саме історія зацікавить більшу кількість людей. Це переважно базується на яскравому досценарному житті, на вмінні осмислити історії, які ти чув-бачив, уявити психологічні характери героїв и при написанні сценарію збудувати з одного боку логічну, а з іншого боку, непередбачувану історію. Написання сценарію — важка і довготривала робота і треба розуміти, що сценарій не пишуть — його переписують весь час, а це вже ремесло.
Українське кіно — це корабель, то що має бути вітрилами, а що вітром?
Жодна кінематографія у світі не відбудеться без фінансів. Більшість європейських кіноіндустрій підтримуються державою. Або напряму, або створені фонди, бюджети котрих наповнюються автоматично завдяки законам.
Багато лунає питань, коли українське кіно почне заробляти? Так я хочу сказати, що переважна більшість європейських фільмів — не окупаються, це державні витрати на культуру. Так само як і витрати на бібліотеки, театри, галереї, літературу. Це вкладення в культуру, наявність котрої є маркером цивілізованої нації.
Ви режисер-оператор. Які операторські роботи, фільми, де круті операторські роботи вам подобаються?
Мій найулюбленіший фільм — це Silent Light («Безмовне світло» — укр.). На рівні режисерської і операторської роботи — це єдиний фільм, котрий мене зачаровує.
Сучасне кіно, яке встає, спотикається і йде далі. Що би ви побажали йому?
Хочу побажати, щоб українське кіно не залежало від політичної кон’юнктури.
Аліна Бондарєва
