Фільм «Мої думки тихі» виходить в український прокат 16 січня. Це комедія режисера Антоніо Лукіча про хлопця, який вирушає на Закарпаття записувати звуки українських тварин і по дорозі відновлює стосунки з мамою. Стрічка отримала відзнаки кінофестивалів в Одесі та Карлових Варах. The Village Україна переглядає «Мої думки тихі» з українськими стендап-коміками Антоном Тимошенком, Настею Дєрскою й Сергієм Ліпком.

Антон Тимошенко

(«Подпольный стендап», «Телебачення Торонто»)

Настя Дєрская

(«Подпольный стендап», «Stand Up Клуб»)

Сергій Ліпко

(«Подпольный стендап», «Телебачення Торонто»)

– Ми зазвичай починаємо обговорення із запитання про перші враження, але тут хочеться почати інакше. Ви сміялися під час перегляду?

Настя Дєрская: Я сміялася. Була навіть одна сцена, яка мене просто порвала.

Сергій Ліпко: Мені було смішно. Але що сподобалося, так це те, що не було відчуття, ніби мене намагаються розсмішити. Якщо відверто, перед переглядом був острах, ніби це буде не фільм, а вітання команди КВК: один жарт, тоді наступний, тоді одразу наступний. Але вийшло інакше. Жарти у фільмі плавні, ненав’язливі. Ти стежиш за цікавою історією, а водночас тобі смішно.

– Режисер Антоніо Лукіч, до речі, говорив, що не сприймає цей фільм як комедію, просто використовує комедійні засоби для розповіді історії. Тому, мабуть, немає цього відчуття, ніби тебе змушують постійно сміятися.

Сергій: Мені, як автору і сценаристу, було цікаво виділяти в процесі комедійні прийоми, але вони були замасковані. Не було моментів на зразок «зараз я тобі щось як скажу – і будеш сміятися». Виходило несподівано, я не знав, коли буде наступний жарт.

Антон Тимошенко: Дуже влучно Сергій сказав, я теж про це думав. На відміну від інших українських комедій, тут не акцентують на жарти настільки сильно. Тут не потрібно робити крупний план актора чи кумедний вираз обличчя, щоб люди сміялися. Жартів було чимало, але інколи глядач їх має віднайти сам – якраз це мені й сподобалося як глядачу. Ще сподобалося, що у фільмі було багато того, що ми називаємо «впізнавалками» – це те, за чим глядач може впізнати власне життя. Їх було багато, вони були зроблені якісно.

Настя: І круто, що ці «впізнавалки» влучали в нас як у мешканців України. Я розуміла, що не так багато людей це вловлять, але для локального контексту – це супер. Та ж сцена з Укрзалізницею – це ніби не в лоб, але зрозуміло, кумедно і без звичних стереотипів про поїзди.

Ще сподобалося, що у фільмі було багато того, що ми називаємо «впізнавалками» – це те, за чим глядач може впізнати власне життя

Якби це було в лоб, якби ми одразу говорили про людей, була б якась «чорна туга». А так це дуже весело.

– І це лише один із проявів того, що фільм працює саме в українському контексті. І, здається, це один із проявів, які відрізняють «Мої думки тихі» від інших українських комедій, які досі знімають з перспективою виходу на ринок Росії й колишнього СНД.

Сергій: Так, згоден. Те саме можна сказати про ще одну українську комедію «Герой мого часу» [2018 року], але там ці «впізнавалки» заточені під старше покоління.

Настя: Так, це більше для старшої публіки.

Сергій: А тут вони виписані саме для молоді.

Настя: І на рівні комедійних ситуацій, і на рівні загальної історії. Це проблеми з якими зіштовхується молодь: сепарація від батьків, різниця світоглядів і класичне «коли сім'я, діти?».

– У Pitchfork є рубрика, коли в музикантів запитують, яку пісню вони хотіли б вкрасти. Ну в сенсі, пісня подобається настільки, що вони заздрять автору й хотіли б написати її самі. У вас були жарти, які ви хотіли позичити з «Мої думки тихі»?

Антон: Дуже смішний жарт про відмінності між канадськими й українськими тваринами. [сміється]

Сергій: У цьому жарті стільки суму, це класно! [сміється] Ми сиділи з Настею й говорили саме про цей жарт, намагалися визначити, який саме це прийом. Це аналогія, яка дуже класно працює.

Настя: Ну тобто, якби це було в лоб, якби ми одразу говорили про людей, була б якась «чорна туга». А так це дуже весело.

Антон: «Чорна туга» – це ніби роман Панаса Мирного. [сміється]

Сергій: До слова, за весь фільм було не більше п’яти жартів, які можна розкладати, як конструктор. Решта – просто природні життєві ситуації.

Антон: У мене не було якогось окремого жарту, який я хотів би вкрасти, але був монолог Ірми Вітовської про корів – цю думку я хотів би позичити. Це суперкрута штука, якою можна було б закрити концерт. Це про нас, про українців.

– Я хотів про це запитати пізніше, але якщо ми вже згадали про «чорну тугу»… Чому саме комедія – головний жанр у сучасному українському кіно? Єдині українські фільми, які заробляють, – комедії. Зрозуміло, що найпростіша відповідь – ескапізм; що ми просто хочемо втекти від проблем у легкому жанрі. Але чи не є це проявом інфантильності?

Антон: Думаю, що ні, тому що комедія насправді є інтелектуальним жанром. Звичайно, якщо це комедія, як «Мої думки тихі», де все зроблено якісно і тонко. Щоб людина сміялася з таких жартів, треба багато думати, треба відчувати суспільство. Є багато жанрів, які є менш інформативними, ніж комедія. Комедія здатна показати актуальні проблеми. Цей жанр має значно більший інструментарій для того, щоб проникати в свідомість людини.

Сергій: До того ж це доступний жанр. Як зі стендапом: для того, щоб розсмішити, треба лише твій інтелект і смішні жарти. Для того, щоб розсмішити людей, мені не потрібна команда, проєктор чи ще щось – достатньо мікрофона та публіки. Тому з комедією можна вийти на велику аудиторію з відносно невеликим бюджетом. На бойовик же, наприклад, треба великий бюджет.

Якщо ти пишеш про щось на основі стереотипів, ти ніби робиш рерайт, ніби перероблюєш те, що вже зробили до тебе

Настя: Я згодна з Антоном. У комедії дійсно великий потенціал для порушення актуальних тем. Але ж ми говоримо про українські комедії. Ми розуміємо, що це комедії, у яких людей намагаються розсмішити фізично, що це не претендує на якісь думки чи посил. Про актуальне, зазвичай, не йдеться, мова йде про стереотипно-комедійні речі. У цьому сенсі я можу вважати це проявом інфантильності, бо це просто – зробити таку комедію.

Антон: Думаю, проблема інфантильності не в людях, які ходять на українські комедії, а власне в комедіях. Те ж «Скажене весілля». Наскільки я розумію, там є штуки, які потенційно могли б порушувати цікаві теми: ті ж історії з ейджизмом чи расизмом. Але автори обрали більш прості речі, щоб люди з’їли картинку й відпочили.

Сергій: Так, у «Скаженому весіллі» це навіть на рівні картинки: ось вам їдкий візуальний стиль, ось вам чувак у вишиванці, ось темношкірий актор, ось Горбунов у перуці бігає.

Антон: Зі свого боку, «Мої думки тихі» показують, що й про українське село можна жартувати тонко, влучно та з певною філософією.

Настя: Не так філософія, як актуальність. Якщо ти пишеш про щось на основі стереотипів, ти ніби робиш рерайт, ніби перероблюєш те, що вже зробили до тебе. Значно складніше написати щось актуальне, щось, засноване на спостереженнях. Це велика аналітична робота. А з іншого боку – темношкірий у вишиванці.

У комедії дійсно великий потенціал для порушення актуальних тем

– Я намагався сформулювати ставлення до «Мої думки тихі» і врешті зупинився на цьому варіанті: це перша українська комедія, на якій ти смієшся, але за це потім не соромно.

Антон: Ну можна десь так сказати.

Настя: Але я не дуже сприймаю цей фільм як комедію. Безумовно, у ньому є жарти, але що далі я дивилася, то сильнішим було відчуття, що це не комедія.

Антон: Для мене це на 100% комедія. Там є елементи трагікомізму, але комедії однаково більше.

Настя: Але «комедія» – це досить широкий термін, так.

– Якщо говорити про роботу режисера, це повнометражний дебют Антоніо Лукіча, він ваш одноліток…

Антон: Б***ь, серйозно, це дебют? Ненавиджу його! [сміється] У 25 років зняти такий фільм.

Сергій: Я вже надіслав йому запит на додавання в друзі у Facebook!

Круто було дізнатися, що в нас є молоді талановиті люди

– І ви вже порівнювали цю комедію зі стендапом. Показником хорошого стендап-коміка є те, що людина не боїться пауз. Мені здалося, що Лукіч теж не боїться цього, він впевнено веде історію вперед.

Сергій: Так, це заслуга й режисерської роботи, і сценарію, й акторів – усі не пластмасові, усі дуже класні. Круто було дізнатися, що в нас є молоді талановиті люди.

Настя: Я не режисерка, але мені сподобалося, як знятий фільм. Є відчуття, що це така молода оптика.

Антон: Це і завдяки музиці теж, думаю.

– Ви згадали про роботу акторів. Тут треба окремо поговорити про Ірму Вітовську, яка водночас є класно виписаним персонажем й уособленням цілого покоління українських жінок.

Настя: У мене був момент, коли я напряглася: героїня Вітовської розповідала про неможливість жіночої дружби. Мій сенсор завжди ловить такі штуки, пов’язані зі стереотипами. [сміється] Але я розумію, що це прийом, а не ідея фільму. Я можу не розділяти цей погляд, але показати це з комічного й трагічного погляду – це круто. Усе-таки це типаж, який відповідає за багатьох українських жінок, які живуть лише заради своїх дітей. Це серйозна глибока проблема. І в фільмі це все показно доречно.

Антон: Так, це проблема й батьків, які замикаються на дитині, і дітей, які байдуже ставляться до батьків.

Сергій: Ірма Вітовська – це такий маркер цієї комедії, ціле покоління сучасних українських жінок. Часи змінилися, українки вже можуть бути й такими, а не стереотипними з «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки».

– Згадати тільки сцену, у якій уперше з’являється героїня Вітовської.

Сергій: Або сцена за обіднім столом, або те, що вона сидить на сайтах знайомств.

Антон: Для мене роль мами в цьому фільмі зростає з кожною наступною сценою, особливо якщо сприймати їх у контексті вступної частини з символізмом. Усе-таки й у момент найбільшої небезпеки головний герой також рятує себе з допомогою подарунка мами. Ну і присвята в титрах передусім матері.

Ірма Вітовська – це такий маркер цієї комедії, ціле покоління сучасних українських жінок

– Вам не здається, що якісний гумор в Україні за останні кілька років значно зручніше себе почуває в суміжних жанрах, а не власне в комедії? В умовах, коли мейнстримний гумор монополізували «Вечірній квартал» і Dizel Show, а стендап тільки починає виходити на масову аудиторію, найкраще жартувати виходить або в кіно, або навіть у музиці, як доводять ті ж «Мої думки тихі», Alyona Alyona чи «Курган и Агрегат».

Антон: Не хотів би возвеличувати стендап, але це дійсно один із прогресивних проявів гумору. Просто тому що стендапом здебільшого займаються молоді, прогресивні люди. Так само й у кіно, музиці та мистецтві загалом. Вони орієнтуються на нове покоління, а в нього нові запити.

Настя: У нас настільки давно порушилося бачення того, що таке гумор… Ми живемо на території, де гумор дуже давно повернув не туди. Я працюю з комедією досить давно, але навіть у мене є цей стереотип, що комедія повинна бути пласкою. Це настільки вкорінилося, що саме поняття гумору втратило глибину. Гумор став синонімом чогось поверхневого, низькопробного. Стендап, до речі, через це також потрапляє в складну ситуацію: від нас чекають гумору будь-якою ціною. Тому ми не чекаємо від нього чогось більшого. З іншого боку, якщо до цього підходити свідомо, то гумор як інструмент є суперперспективним. Як казав Антон, гумор надає багато інструментів для того, щоб достукатися до глядача, зняти стигму з певних питань.

– І ти маєш на увазі, що в інших видах мистецтва простіше використовувати комедійні інструменти, тому що там немає цього очікування?

Настя: Так, у кіно чи музиці від тебе не чекають такого штампу. Знову ж таки це питання вкоріненого уявлення. Навіть у стендапі ми не так давно прийшли до усвідомлення, наскільки великий потенціал має гумор. Адже комедія надає цілий спектр можливостей для саморефлексії. Просто протягом тривалого часу ми не бачили хороших прикладів, як це може бути. В інших напрямках, зі свого боку, люди можуть використовувати ці інструменти, не заганяючи себе заздалегідь у певні рамки. Якби в кіно ми мали більше таких робіт, як «Мої думки тихі» (і, власне, комедій у тому розумінні, у якому жанр існує в усьому світі, але не на пострадянському просторі), нам теж було б простіше працювати з аудиторією.

Сергій: Гумор полегшує форму подачі матеріалу, це універсальна мова.

Антон: Звичайно, гумор завжди був важливим у суміжних сферах. Просто, можливо, за останні кілька років він став більш прогресивним, більш сміливим, більш відкритим. Просто тому що за нього відповідають сучасні люди, які не бояться це робити.

Комедія надає цілий спектр можливостей для саморефлексії

Трейлер фільму «Мої думки тихі»

Ілюстрації: Arthouse Traffic